История_Украины_конспект_лекций

181

населення 1979 р., в Україні проживало 34,1 тис. німців. Впродовж 70-х років ХХ ст. дозвіл на виїзд для постійного проживання за кордоном отримало майже 3 тис. німців. Тобто, емігрував майже кожний десятий представник німецької національної меншини.

Багаторічний відплив сільської молоді в міста України та за її межі визначив деформацію всіх демографічних структур і процесів в сільській місцевості країни. Позаяк село залишали переважно молоді та працездатні люди, цей процес супроводжувався збільшенням частки осіб пенсійного віку, зростанням смертності сільського населення, скороченням його народжуваності, зниженням питомої ваги дітей і підлітків. Нерегульована міграція з села призвела до істотних деформацій не тільки вікової, але й статевої структури сільського населення в Україні. Відбулося поглиблення диспропорцій статей у низці вікових груп, що істотно погіршило ситуацію на сільському шлюбному ринку: у 1989 році у вікових групах від 16 до 40 років на кожні 1000 чоловіків припадало від 833 до 957 жінок відповідних вікових груп.

І якщо у сільській місцевості відзначено недобір жінок, то у місті, яке поглинало майже весь внутрішньореспубліканський приріст, був їх надлишок практично в усіх вікових групах. Диспропорції статей у населенні репродуктивного віку створюють труднощі щодо укладення шлюбів і супроводжуються достатньо високим рівнем позашлюбної народжуваності. Вона збільшилась від 7,9% у 1985 році до 13,1% у 1993 році від загальної кількості тих, хто народився в місті, й відповідно з 9,2% до 12,8% - у сільській місцевості.

Небувалий вихід селянства з українського села, який почався ще у 20-ті роки ХХ ст. й тривав до недавнього часу, визначив деформацію всіх демографічних структур у сільській місцевості України. Зменшилися абсолютні та відносні розміри населення працездатного віку: воно становить сьогодні менше половини серед сільських жителів (48,9%), в його структурі відбулося зрушення на користь старших вікових груп. У сільській місцевості постала регресивна вікова структура населення, яка не забезпечує його розширене відтворення: без припливу ззовні чисельність мешканців села неухильно знижувалася. Демографічна ситуація в сільській місцевості постійно погіршувалась. За 1959 – 1993 роки частка осіб пенсійного віку в сільській місцевості України збільшилася у 1,9 рази. І якщо на 1000 сільських жителів працездатного віку в 1959 р. припадало 276 пенсіонерів, то у 1993 р. – вже 594. Це співвідношення зросло у 2,2 рази.

Безпосереднім підсумком перерозподілу жителів із сільської місцевості у міста України є радикальна зміна їх розселення. В Україні сформувалася система регіонів з високою концентрацією міського та

182

сільського населення. Вони приурочені до найскладніших транспортних структур України. Висока концентрація населення в районах індустріального розвитку та зосередження транспортної інфраструктури вкрай небажана з погляду забезпечення ядерної безпеки країни (мається на увазі як загроза ядерної експансії ззовні, так і екологічної катастрофи, подібної до чорнобильської). Формування в межах України обшир-них слабозаселених регіонів, в яких виведені з господарського обігу значні площі земель також не бажане. Безпосередні й побічні втрати врожаю зростають з кожним роком, що за умов економічної кризи неприпустимо.

З початком т. з. перебудови в Україні, як і в інших республіках СРСР, активізувався рух за демократизацію суспільного життя, пожвавилися зв'язки із закордоном. З 1987 р. почала діяти інструкція щодо оформлення виїзних документів, яка значно розширила можливості виїзду людей з причини возз'єднання сімей. Цією інструкцією допускалося видавати дозволи на виїзд за запрошеннями не тільки безпосереднім родичам – батькам, дітям, чоловікам, дружинам, але й братам, сестрам тощо. Закон СРСР «Про в'їзд і виїзд» став початком перегляду політики режиму відносно еміграції. З його прийняттям держава відмовлялася від надання своїм громадянам дозволу на еміграцію, залишаючи за ними право на вибір країни проживання, а також від трактування емігрантів як зрадників батьківщини, що самим фактом еміграції позбавлялися всіх громадянських прав. Новий Закон гарантував емігрантам збереження радянського громадянства, а також житла, майна на території СРСР, крім того, можливість повернення на батьківщину. Новим у Законі було також надання громадянам права на тимчасовий виїзд за кордон у так званих особистих справах, що раніше не дозволялося.

Лібералізація режиму виїзду відбулася одночасно з активними пропагандистськими діями провідних західних держав у напрямку підтримки демократичних перетворень у СРСР, серед них - і здійснення права на вільне пересування.

Після 1987 р. виїзд на постійне місце проживання за кордон став швидко збільшуватись. Якщо у 1987 р. органами МВС СРСР було видано 39,1 тис. дозволів на еміграцію, то у 1990 р. – 452,3 тис. або в 11,5 разів більше. Переважали в основному етнічні причини виїзду. Його більшість становили євреї – 34,5% (в основному з Росії та України), на другому місці – німці – 28,8% (в основному з Росії та Казахстану), третіми серед емігрантів були росіяни – 12,4%. Українці складали лише незначну частку серед виїжджаючих з СРСР – 3,4%.

Проте темпи еміграції з України зростали навіть швидше, ніж загалом з СРСР.

183

У 1987 р. дозвіл на виїзд на постійне місце проживання за кордон отримало 5,4 тис. громадян України (серед них для виїзду до Ізраїлю - 3 тис.), у 1988 р. – 13 тис. (до Ізраїлю – 10 тис.), у 1989р. – 36,5 тис. (до Ізраїлю – 33,2 тис.).

Найбільша кількість дозволів видана у 1990 р. – 73 тис. (до Ізраїлю 68 тис.). Разом з батьками виїхало понад 22 тис. дітей. Загальна кількість емігрантів перевищила 90 тис. осіб, що майже у 15 разів більше, ніж у 1987 р. Швидке збільшення еміграції з України призвело до зростання питомої ваги українських громадян серед усіх емігрантів з СРСР. Якщо у 1987 р. вона становила 17,0% від усього потоку, то у 1990 р. – 21,1%. За цим показником Україна лише поступалася Росії (22,9%). Якщо ж взяти кількість емігрантів у відношенні до кількості населення, то для України цей показник був набагато більшим. Кожний п'ятий, хто покинув СРСР у 1990 р., виїжджав з України.

Щодо напрямків еміграції, то переважна більшість емігрантів виїжджала до Ізраїлю. Емігрували також і до інших країн, передусім до США, ФРН, Угорщини, Чехословаччини, Польщі, Греції, тобто до країн, що є материнськими для відповідних національних меншин в Україні.

12 Історичні особливості пошуку оптимальних моделей будівництва незалежної України. Проголошення і будівництво незалежної Української держави у 90-і роки ХХ століття і на початку ХХІ століття.

12.1 Перебудова в СРСР і в Україні

Перебудова почалась в СРСР в квітні 1985 р. її метою було виправити деформований соціалізм, врятувати систему. Почались процеси демократизації суспільства, активізація громадської думки, поліпшення економічних показників і тому подібне. Проте перебудова гальмувалася через спрощений командний підхід до реформування. Стара система працювала і далі за інерцією, не було злагодженої концепції реформування, дуже вузьким був круг реформаторів в самій КПРС, а вузька соціальна база для проведення реформ не сприяла їх успіхам.

Проте перебудова залишається об'єктивно існуючим історичним періодом з чіткими хронологічними межами, тобто від проголошення курсу на перебудову –до розпаду КПРС і СРСР.

Замість зміцнення СРСР перебудова призвела до його розпаду. На першому етапі перебудови була оголошена її стратегія: нове

політичне мислення, радикальна економічна реформа, демократизація всієї політичної структури.

184

Починалась перебудова з поліпшення інформованості населення країни. Відродився дореволюційний термін «гласність». Тоді під гласністю розуміли інформацію, яка пробивалась через перешкоди офіційної цензури. Радянське суспільство за ступенем закритості набагато випереджало дореволюційне суспільство Російської імперії.

В перші роки перебудови Україна залишалась під контролем консерваторів, яких очолював перший сектор ЦК Компартії України

В.Щербицький. Республіка аж до 1989 р., поки М. Горбачов не зняв

В.Щербицького з посади, була справжнім заповідником застою. Одним з перших гасел перебудови було «прискорення». Малось

на увазі прискорення темпів економічного розвитку. Гласність, яка почала освітлювати і економічне життя України, давала інформацію, яка вимушувала замислюватись навіть найбільших оптимістів. Масштаби економічної кризи України давали мало підстав для поліпшення життя і добробуту народу.

Командні методи керівництва економікою залишались незмінними. Малося на увазі, що основні ідеї реформи управління економікою полягають в поєднанні централізованого директивного планування з наданням підприємствам певної свободи. Про те, щоб замінити адміністративно-командний метод ринковим механізмом, не могло бути і мови.

Тим не менш перебудова управління економікою в Україні набула великих розмірів. Було ліквідовано 103 республіканські органи управління, управлінські функції центру були передані місцевим органам, підприємствам і об'єднанням. Було також ліквідовано 14 міністерств і відомств, 83 організації середньої ланки. Були також реорганізовані 1 500 підприємств, цехів, ділянок і інших структурних підрозділів. Майже на 80 тис. людей скоротився управлінський апарат.

Економіка України була зорієнтована Москвою в основному на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива. Відповідно, виробничі плани для УРСР складались теж в Москві. Тому за роки перебудови економічний стан України погіршувався все більше.

Принизливість і небезпеку повної залежності від Москви громадяни України особливо гостро відчули в 1986 р., коли 26 квітня відбулась катастрофа на Чорнобильській АЕС. Радянське керівництво на чолі з М. Горбачовим приховувало страшну небезпеку, яка нависла над жителями Києва і навколишньої території, що безпосередньо прилягала до Чорнобиля.

Тільки через дев'ять днів після катастрофи на Чорнобильській АЕС про неї було оголошений офіційно.

Катастрофа на Чорнобильській АЕС стала своєрідним каталізатором, що прискорив процес здобуття незалежності України.

185

Формувалась соціальна база перебудови, виникали і зміцнювались неформальні організації. В Україні в 1987 р. були створені Український культурологічний клуб в Києві, «Суспільство Льва» у Львові, «Народний союз сприяння перебудові» в Одесі. Явочним порядком стали відбуватись мітинги, демонстрації, збори. Це був другий етап.

На третьому етапі зароджується багатопартійність в Україні. Був створений Український демократичний союз, політизує свою діяльність Український Союз Гельсінкі (УГС).

Поглиблення процесу перебудови було прискорено І з'їздом Рад СРСР. Під тиском громадськості в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови в Українській РСР». Цим документом юридично закріплювався державний статус української мови. Було гарантовано рівноправність мов всіх народів, які проживали на території України, і створені умови для розширення сфери функціонування української мови, як мови корінного народу. Відповідно до закону протягом п'яти років українська мова повинна була замінити російську в діяльності державних установ.

Політичний плюралізм сприяв появі масових рухів і організацій. Восени 1989 р. в Києві відбувся засновницький з'їзд Народного руху України (НРУ), міцніє робочий рух. Цією активізацією низів суспільства ознаменувався четвертий етап перебудови.

П'ятий етап перебудови ознаменувався загостренням суперечностей в суспільстві. Все більш консервативними стають керівники СРСР, все більш рішуче виступають за перебудову, як за зміну всього існуючого ладу, неформальні організації, нові українські політичні партії, народні маси. В цей час (лютий – грудень 1990 р.) відчутним став спад в економіці. Політичне життя України набуває більш активної форми. Головною його подією стали березневі вибори 1990 р. народних депутатів у Верховну Раду УРСР. В новому парламенті утворилась більшість (група 239) і опозиція – Народна Рада (125 осіб). Парламентська опозиція з перших днів зіграла помітну роль в політичній сфері. Саме за її ініціативою 16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет України. Опозиція влаштувала масові страйки восени того ж року. В результаті масової жовтневої голодовки студентів в 1990 р. вимушений піти у відставку глава уряду республіки В. Масол.

Одночасно з активізацією народних мас відбувається радикалізація політичних сил – партій і організацій. Так, НРУ на своєму з'їзді в жовтні 1990 р. висуває гасло: «Від народного руху за перебудову до народного руху за відродження суверенітету України».

Кінець перебудови – це грудень 1990 р. – серпень 1991 р. Це одночасно і шостий її етап. Катастрофічним став спад виробництва.

186

12.2 Акт проголошення незалежності України

Всесоюзні відомства поступово випускали владу із слабких рук, втрачали контроль над економікою республіки, загальносоюзна власність на території України стала республіканською, створювалась національна валютна система.

Вмираючий режим спробував взяти реванш: 19 серпня 1991 р. в Москві почався заколот: було створено антиконституційний Державний комітет із надзвичайного стану (ДКНС), хоча завдяки русифікованим засобам масової інформації він більш відомий як ГКЧП.

В Україні компартійне керівництво на чолі з Л. Кравчуком закликало до спокою і витримки. Але хід подій показав, що тільки опозиція була проти заколотників.

Спроба путчистів здійснити державний переворот прискорила хід подій. Навіть людям, далеким від політики, стало зрозуміло, що ця влада вичерпала свої потенційні творчі можливості і давно вже стала ворожою своєму власному народу. Розпад СРСР як унітарної держави почався з Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. 1 грудня 1991 р. відбулись події, які визначили надовго долю української державності – понад 90% громадян, що взяли участь у Всеукраїнському референдумі, проголосували за незалежність України; був також вибраний Президент республіки — Л. Кравчук.

Основними чинниками, що сприяли незалежності України, були міжнародні, регіональні і національні чинники. До перших належать: поразка соціалістичної світової системи в «холодній війні»; втрата контролю за подіями в країнах соціалізму з боку країн Заходу; спалах міжнародних регіональних конфліктів, які відвернули увагу світової співдружності від подій в СРСР.

Регіональними чинниками, що сприяли нам, була політична і економічна криза в СРСР; втрата Москвою контролю за положенням на місцях; майже всі союзні республіки заявили про вихід з СРСР, особливо після невдалого путчу; проімперські дії нових керівників РРФСР, які заявили себе правонаступниками СРСР, прискорили «парад суверенітетів».

Третьою групою чинників, які сприяли процесам створення держави, були національні. Серед них – існування в Україні системи ще радянських органів державного управління, а також бажання київської номенклатури позбутись московської влади. Звичайно ж, дуже важливе значення мала активізація національно-демократичного крила політичних організацій України. А упевненості і рішучості їм додавала індиферентність силових структур республіки, які зайняли очикуючи позиції. Не останню роль зіграла тут і багатовікова боротьба народу за

187

власну державність. До того ж певна стабільність національного ринку, що мала місце ще і в 1992 р., додавала сили в будівництві суверенної держави.

12.3 Внутрішня політика незалежної України

Українське суспільство виходило з політичних катаклізмів, маючи багатий запас нових політичних понять, але не готовим до створення держави. Соціалістичні ідеї в тому вигляді, в якому їх втілювали в життя на шостій частині земної кулі (таку територію займав СРСР), виявились остаточно скомпрометованими і втратили значення орієнтиру суспільного розвитку. А своєї науково обґрунтованої моделі державного будівництва в Україні не було.

Отже, багатий запас нових політичних понять – це єдине, що мало українське суспільство, приступаючи до створення своєї держави.

До незалежності Україна йшла довгим шляхом і дорого за неї заплатила. Наша держава отримала широке міжнародне визнання. Була підписана також серія політичних і економічних угод з сусідніми і далекими державами. Почалась структуризація суспільства. Головним нашим досягненням є зберігання міжнаціонального миру в складних умовах. Завдяки цьому Україна залишається однією з небагатьох мирних зон не тільки в СНД, але і у всьому сьогоднішньому світі.

Правда, замість поліпшення життя маємо його катастрофічне погіршення. Замість ефективної адміністрації маємо пониження її компетентності. Відсутня також забезпеченість золотим запасом країни національної валюти – гривні. Очевидну кризу переживають преса, книгодрукування, освіта і тому подібне. Якоюсь мірою заспокоює лише те, що кризові явища, з якими ми зіткнулись, не обов'язково українські, їх переживають всі країни колишнього СРСР і всі попередні соціалістичні країни Східної і Центральної Європи.

Відсутність законодавства, що розмежовувало б повноваження центру і регіонів, загрожує Україні розпадом на 26 феодальних вотчин. За неефективної економіки зростають саботаж і злочинність. Вантаж реформ перекладається на трудові шари, мотив знаходиться в неминучості жертв заради майбутнього. Із загрожуючою швидкістю зростають соціальна диференціація і соціальні контрасти.

Основним мотивом відчайдушної критики з боку демократів є засилля на всіх рівнях старої партійної номенклатури. Дійсно, вона скрізь, а особливо в провінції, залишається єдиною реальною владою.

Важливо також враховувати особливості сучасного політичного положення в Україні. Потрібен час для демонтажу кадрових структур такого масштабу, для їх кардинальної заміни. Слід пам’ятати, що серед успадкованих кадрів немало людей, які еволюціонували в своїх

188

настроях разом зі всім суспільством і готові служити новій державі. Крім того, демократична держава формує свій апарат не за політичною ознакою, а за діловою, професійною. Досвід перебудови національнодемократичних сил при владі в західних областях України показав, що навіть тут вони не мають достатньої кількості своїх кадрів.

Тому зразу ж виникла проблема: ставити на керівні пости патріотів або фахівців-професіоналів.

Президент особливо зараз вимушений опиратись на ті політичні групи, суспільні сили і структури, які можуть повести за собою маси. Вважається, що ліквідація старого держапарату привела б до спалаху напруженості. Тому вихід з положення у демократів один – збільшувати свій реальний вплив в суспільстві. І обов'язково формувати свій професійний корпус претендентів на урядові посади. Головна причина поразок демократів сьогодні — це їх власна слабкість, яка є слідством політичної нерозвиненості суспільства.

Особливість сучасного етапу розвитку України полягає в тому, що в попередні історичні періоди нова правляча еліта формувалась паралельно з деградуючою старою елітою. В радянські часи цього не відбулось. Тому грандіозні завдання переходу суспільства до нового якісного стану розв'язуються під супроводом радянської номенклатури, яка за своїми якостями не відповідає цим вимогам. В Україні ситуація ще складніша, ніж подекуди, тому що республіканська номенклатура, вихована в умовах жорсткої централізації управління, виявилась однією

знайефективніших в колишньому СРСР.

12.4Соціально-економічне становище в незалежній Україні

Надія більшості населення України на економічне процвітання, підкріплені оцінками західних експертів, були однією з головних причин голосування за незалежність на референдумі.

Проте, роки незалежності принесли багато розчарувань. Добробут погіршувався. Екологічні проблеми, незадовільний стан охорони здоров'я і соціальної сфери привели до скорочення населення в державі.

Соціально-економічна ситуація в Україні значно загострилась після того, як Росія на початку 1992 р. ввела лібералізацію цін. Це привело до їх різкого підвищення і напливу грошової маси з Росії і інших держав колишнього СРСР до України. Введення з 10 серпня в 1992 році українських купонів багатократного використовування лише в деякій мірі пом'якшило ситуацію. Стрибок цін на різні товари коливались в межах від 3 до 50 разів. Підвищення заробітної платні, стипендій і пенсій не компенсувало значного зниження життєвого рівня населення. Особливо постраждали від «лібералізації» малозабезпечені верстви.

189

В таких умовах Україні довелось робити перші реальні кроки до ринкової економіки. Щоб зламати неефективну командноадміністративну систему господарювання, необхідно було роздержавити економіку, зробити її багатоукладною. Правовою основою формування приватного сектора економіки стали прийняті Верховною Радою Закони «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (6.3.92.). «Про приватизацію майна державних підприємств» (4.3.92) і прийнятий того ж дня Закон України «Про приватизаційні папери». 13 березня 1992 р. був прийнятий Закон України «Про іноземні інвестиції». Ці і деякі інші закони сформували, в основному, правову базу для приватизації. Проте темпи і якість ринкових перетворень в Україні залишаються вкрай незадовільними. Економіка знаходиться в стані глибокої кризи. Виступаючи у Верховній Раді України з програмою соціально-економічних реформ, Президент Л. Кучма констатував фактичний провал аграрної політики. Сільське господарство і дотепер є самою невпорядкованою сферою економіки.

Правда, указ Президента України від 3 грудня 1999 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» був тим стимулом, що прискорив приватизацію землі. Згідно з офіційною статистикою, в Україні фактично не залишилось ні колгоспів, ні колективних сільськогосподарських підприємств.

Серед причин катастрофічного стану господарського життя фахівці називають наступні. Структура виробництва в Україні була підлегла імперським інтересам. Лише третина виробничо-технологічних циклів промисловості брала початок і завершувалась в республіці. Частина проміжного продукту в 1,5 рази переважала частину кінцевого. Коефіцієнт залежності України від імпорту складав 41%, тоді як Японії

– 14%, а США –9,5%.

Науково-технічна і технологічна відсталість української важкої промисловості, її величезна енергоємність привели до низької конкурентоспроможності продукції. Ресурси нафти, газу, лісу і дешевого вугілля в результаті інтенсивної експлуатації за часів СРСР майже повністю вичерпались. Негативно відобразились на економіці України її повна залежність від кредитно-фінансової політики Росії, збереження «прозорих» кордонів.

12.5 Конституційний процес. Нова Конституція держави

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. постало питання про конституційні основи нової держави. За законом України «Про правонаступництво країни» «до ухвалення нової Конституції України на території України діє Конституція (Основний Закон) Української РСР».

190

Наступні роки в конституційному процесі були складними. До старої Конституції внесені сотні доповнень і поправок, дія окремих її розділів була зупинена, з'явились нові розділи і положення – про Президента, Автономну Республіку Крим, Конституційний суд і тому подібне. Проте це були тимчасові заходи, що мали значною мірою «косметичний характер». На порядку денному постало питання про розробку і ухвалення нової Конституції нашої держави.

В 1992 р. було сформовано перший склад Конституційної комісії, яку очолили Голова Верховної Ради України І. Плющ і Президент України Л. Кравчук. В розробці проекту Конституції брали активну участь учені-законодавці, працівники правоохоронних органів, суду, народні депутати. В липні 1992 р. проект Конституції було винесено на всенародне обговорення, але подальший процес її ухвалення загальмувався в результаті політичних суперечок і боротьби за владу. Лише після обрання нового складу Верховної Ради і Президента України в 1994 р. конституційний процес поновився. Конституційну комісію було переформовано, її очолили нові керівники держави – О. Мороз і Л. Кучма.

11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня Верховна Рада прийняла проект за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради України з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. В червні комісія закінчила свою надзвичайно складну роботу – до проекту було подано понад 5000 змін і доповнень – і передала для першого читання у Верховну Раду допрацьований варіант. Почалась робота щодо обговорення найважливішого нормативно – правового акту держави. Але політичні суперечки заважали плідній роботі – до 26 червня Верховна Рада не прийняла жодного розділу Конституції. Вважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, 26 червня Президент України підписав Указ, яким призначив на вересень 1996 р. Всеукраїнський референдум з питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу з розгляду Конституції, змінивши технологію цього процесу. Були створені робочі групи з найхворобливіших питань – власності, символіки, організації влади тощо.

О 9.30 ранку 28 червня 1996 р. нову Конституцію України було прийнято. Україна – єдина держава на пострадянському просторі, яка парламентським шляхом отримала свою нову демократичну Конституцію.

12.6 Виникнення багатопартійної політичної системи в Україні