История_Украины_конспект_лекций

81

дозволу: за наказом царя гетьман мав йти з усім військом, куди йому звелять. Козацькі гарнізони повинні вийти з Білої Русі.

Розчарований Ю. Хмельницький в жовтні 1660 р. виступив на стороні Речі Посполитої. Він допоміг розбити московські війська під Чудновом і підписав з Польщею новий договір. Але лівобережні козаки під командуванням Якима Сомка залишилися вірними Росії. Тому вони чинили запеклий опір Ю. Хмельницькому. Безсилий зламати опозицію і припинити внутрішні конфлікти, Ю. Хмельницький на початку 1663 р. відрікся від влади і постригся в ченці.

Як бачимо, в середовищі політичної еліти Гетьманщини відбувся розкол. Яким Сомко так і не зміг скористатися усуненням Ю. Хмельницького, тому що того ж року на «Чорній Раді» під Ніжином владу захопив І. Брюховецький, який не забарився знищити своїх опонентів.

Новий гетьман уклав з Москвою Батуринські статті в 1663 році. Це були п′ять умов, як додаток до основних переяславських статей.

Особливий інтерес викликає перша з них, де мова йде про зобов′язання годувати російське військо в Україні.

В 1665 році І. Брюховецький першим з українських гетьманів зробив візит до Москви у супроводі 500 осіб. Там гетьман підписав новий договір з російським царем, яким ще більше було обмежено права України.

Всі податки, які платили міщани і селяни, переходили тепер до царського скарбу. На Україну було поширено також російську горілчану монополію. Вибори гетьмана мали відбуватися в присутності представника царя, а обраний гетьман мусив приїздити на затвердження царем у Москву. Московські гарнізони загальним числом в 11 600 солдатів мали перебувати в Києві, Чернігові, Ніжині, НовгородіСіверському, Полтаві, Кременчуці. В новій гетьманській столиці Гадячі, в Запорізькій січі і ще в деяких містах на Правобережжі теж були встановлені російські застави. Міжнародні стосунки гетьман теж міг підтримувати тільки з дозволу царя. Київська митрополія переходила в московське підпорядкування.

Московський договір І. Брюховецького з царем 1665 року вкрай негативно позначився на українській державності. Майже всі основні права, за які так завзято боролися попередні гетьмани, за І. Брюховецького були фактично втрачені.

Характерною межею «руїни» було двовладдя з початку 60-х років, коли гетьманом Лівобережної України був вибраний Іван Брюховецький (1663–1668 рр.), а Правобережної — Павло Тетеря (1663–1665 рр.). В історичній традиції обидва вони залишилися чужими соратниками. Перший проводив промосковську політику, віддавши

82

Україну під безпосередню владу царя. Другий тримався чіткої пропольської орієнтації.

Іншою характерною межею «руїни» був розподіл України без відома її гетьманів між Польщею і Росією. За Андрусівськім мирним договором 1667 р. Лівобережна Україна закріплювалася за Польщею, а Правобережна — за Росією. Ця угода назавжди перекреслила переяславські домовленості Б. Хмельницького. Вона глибоко обурила українське громадянство. Під час одного з озброєних виступів козаків І. Брюховецький був убитий, а П. Тетеря ще раніше втік до Польщі.

Уберегти Україну від хаосу та відновити її незалежність спробував гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1666– 1676 рр.). після Андрусівського миру він виступив проти поляків. Щоб привабити на свій бік якомога більше прихильників, П. Дорошенко поновив усі козацькі звичаї і демократичні засоби управління. А щоб зменшити залежність від всесильних полковників, гетьман підпорядкував безпосередньо собі селюцькі полки. Король Ян Казимір визнав суверенітет Правобережної України.

Після вбивства І. Брюховецького розгніваним натовпом Петро Дорошенко був проголошений гетьманом і Лівобережної України. за час його перебування на Лівобережжі козаки проголосили гетьманом Правобережжя Петра Суховія, а згодом поляки – М. Ханенка. – 1676 рр. в той же час на Лівобережжя ввійшли російські війська під командуванням Ромадановського. В черговий раз Україну поділили її сусіди. Надії П. Дорошенко на об′єднання не справдилися. Він звернувся за допомогою до третьої сторони – до султана, визнавши турецький проекторат. Більш того, гетьман в 1672 році з військом приєднався до величезної турецько –татарської армії, яка відняла П. Дорошенка виступили на турецькому боці. Більш того, гетьман в 1672 році з військом приєднався до величезної турецько –татарської армії, яка відняла у речі Посполитої Поділля. Таким чином війська П. Дорошенка виступили на турецькому боці й у боротьбі з московським царем і новим гетьманом лівобережної України Іваном Самойловичем, що не додало гетьманові Правобережної популярності. Звинувачений у роздмухуванні громадянської війни в Україні, П. Дорошенко втратив підтримку козаків і здав свої повноваження І. Самойловичу.

Гетьман Дем′ян Многогрішний. В 1668 році П. Дорошенко на

короткий час об′єднав Правобережну і Лівобережну Україну і повернувся в столицю, м. Чигирин. Поки П. Дорошенко приборкував самозванців Суховія і Ханенка, залишився за себе на Лівобережжі наказним гетьманом Дем′ян Многогрішний (1668 –1676 рр.), туди прийшли російські війська на чолі з воєводою кн.. Ромадановським, і гетьман змушений був присягнути на вірність російському цареві.

83

Завдяки своїм ініціативам в північних полках гетьманщини Д. Многогрішний став титулуватися козаками як гетьман Сіверський. Козацька старшина обрала Д. Многогрішного гетьманом. Правда, П. Дорошенко його не визнав за такого, хоч і зробити нічого не міг, бо Сіверщина була фактично в руках російського царя.

Прагнучи скінчити громадянську війну, Д. Многогрішний почав переговори з Москвою. В результаті їх були підписані в 1669 році Глухівські статті з 27 пунктів. Під впливом заворушень в Україні російський уряд пішов на поступки, ліквідувавши московські статті, укладені з І. Брюховецьким.

Новий договір декларував збереження прав і вольностей, затверджених ще за Б. Хмельницького. При цьому Глухівські статті значно обмежували українську автономію: воєводи залишилися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі, проте не мали права втручатися в місцеве самоврядування. Реєстрове військо було обмежене до 30 000 осіб. Гетьман не мав права вести самостійну зовнішню політику. Суди над звинуваченими в скоєні злочинів на території Гетьманщини росіянами мали відбуватися за участю українських представників.

І.П. Крип′якевич вважає, що Руїна скінчилася за часів Многогрішного, а Гетьманщина ввійшла в новий період миру і добробуту. Проте авторитарний характер правління Д. Многогрішного налаштував проти нього козацьку старшину, яку він не допускав до

влади. Гетьмана ув′язнили, а потім відправили до Москви, де він був підданий тортурам і засланий до Сибіру, де й помер.

Третє гетьманування Ю. Хмельницького. Щоб замінити втраченого П. Дорошенка, турки висунули на гетьмана Правобережної України Юрія Хмельницького. Перед цим Юрій був ченцем і жидичинським архімандритом, три роки просидів у польській тюрмі в Марієнбурзі, ходив походом проти татар і попав при цьому в полон. Шість років він прожив в Константинополі. І.П. Крип′якевич приводить приклад правління Ю. Хмельницького Поділлям, на яке тільки й розповсюджувалась його влада: він завів там деспотичний лад, обкладав важкими податками населення – “від дітей, що сьогодні народилися, від правої руки і від лівої ноги, від кожного пальця мито беруть”. Історик приступає, що це могли бути приступи божевілля. Не зумівши вдовольнити свої територіальні претензії до Польщі за рахунок України і не потребуючи більше допомоги Ю. Хмельницького, турки стратили його в Кам′янці, на тому ж Поділлі. Дійсно, трагічна доля цієї людини викликає тільки співчуття.

Лівобережний гетьман Іван Самойлович. В 1669 р. Лівобережна Україна ввійшла до складу Росії, що забезпечувало їй захист від нападу турків, татар і поляків. Правда, вони продовжували спустошувати

84

Правобережну Україну, та це Москву поки не турбувало. Прихильне ставлення до Москви та добрі стосунки зі старшиною були підґрунтям політики гетьмана І. Самойловича (1672 –1687 рр.). Це був перший гетьман, який отримав можливість правити Гетьманщиною цілих

п′ятнадцять років.

При обранні на посаду гетьмана в 1672 році Іван Самойлович підписав черговий договір з Москвою. Це були так звані Конотопські статті з 10 пунктів. Вони повторювали Глухівські статті 1669 року з подальшим обмеженням прав України, зокрема в сфері зовнішньої політики І. Самойловича підписав договір українського козацького уряду з російським урядом.

Для забезпечення прихильності старшини І. Самойлович щедро роздавав землі своїм прихильникам. Тим самим він посилив зростанням родової аристократії на Лівобережній Україні. Як і його попередники, І. Самойлович прагнув поширити свою владу на всю Україну. Він посилив свій контроль над запорожцями і від 1674 року боровся на боці Росії проти П. Дорошенка і турків. Після поразки спільного з росіянами наступу на Правобережну Україну гетьман підтримав масовий перехід українців на Лівобережжя і Слобожанщину.

“Вічний мир”, підписаний Польщею і Росією в 1868 році, підтвердив права поляків на Правобережжя і підпорядкував Запоріжжя цареві, а не гетьманові. Політика Росії ставала все більш актуальною. І. Самойлович зневірився в можливості відстояти інтереси своєї держави. Це було відомо російським урядовцям. Тому коли в 1687 році через степові стихійні пожежі закінчився невдачею похід на Крим, командувач московського війська князь В. Голіцин звинуватив у цьому гетьмана. Козацька старшина слухняно скинула І. Самойловича з посади, і він був засланий до Сибіру.

Еволюція Гетьманщини під тиском внутрішніх і зовнішньополітичних обставин. Політичним довгожителем виявилася Гетьманщина у складі Росії. На початку державного життя не було різкої межі між козаками і селянами: козаки були зобов'язані військовою службою, а селяни — працею. Але з часом землі, які залишилися в Гетьманщині від поляків, почали віддаватись гетьманами старшині, а із землею — і селян в «звикле послушенство», хоча до цього вони були вільними. Поступово почала наростати соціальна напруга.

Еволюція Гетьманщини була направлена російським урядом на скорочення суверенітету, а також ліквідацію прав і вільностей козацьких. Хабарництво, доноси, наклеп, інтриги стали повсякденним явищем в житті козацької верхівки. Перед урядом Росії вислужував і одержував посади той, хто першим написав і відіслав донос на сусіда по козацькому уряду. Москва із задоволенням обмежувала повноваження гетьманів, тим самим даючи волю старшинському свавіллю. Народні

85

низи, як козацькі, так і селянські, були усунені від участі у виборах органів управління. Гетьманщина все більше втрачала свої державницькі прерогативи, все більше прав перебирала на себе Москва.

Ще під час визвольної війни під красивими декораціями революції відкрилася язва, що вже точила український народ — язва взаємного недовір'я між привілейованими і безправними — козаками і холопами.

Свідомо ворожими силами для України були сусідні держави, що дивилися на неї, як на свою законну здобич. Таких держав було, принаймні, чотири: Польща, Москва, Крим разом з Туреччиною і, як це не дивно, – Запорізька Січ.

Тобто анархію творили не тільки умови двовладдя — по два гетьмани одночасно на обох берегах Дніпра. Анархію збільшувала і Запорізька Січ. За часів хвилювань народних вона ставала на чолі всіх народних рухів. За Б. Хмельницького Україна починала нове життя, як політично самостійне цивільне суспільство. Запоріжжя ж продовжувало жити, як військова община, що виключала сім'ю. Воно не могло цінувати мирних культурних інтересів – самим своїм ладом Запоріжжя прямувало на боротьбу. Як правило, Запоріжжя завжди ставало на бік Москви і козацької черні проти Польщі і «значних» козаків.

Вже через рік після смерті Б. Хмельницького І. Виговський розірвав союз з Москвою, підписав «Гадяцькі статті», тобто федеральний союз з Польщею. А ще через рік він втік до Польщі.

Через п'ятнадцять років після Хмельницького українці спробували вирішити питання про московських воєвод і ратних людей в українських містах, але Москва навіть мови не дозволила вести про це.

Велика частина українського панства прагнула автономії, в якій вона була вихована. Окремі ж впливові особи пнулися до Москви. В правлячих кругах козацької старшини створилася деморалізуюча атмосфера, де інтрига, наклеп, підлабузництво перед Москвою стали могутньою зброєю в боротьбі за владу. Це було тільки на руку Москві. Українська козацька старшина першої завдала удару автономії України, віддавши свого виборного гетьмана Д. Многогрішного на суд Москви. Другого удару ця старшина завдала, коли попросила дозволу у Москви провести вибори гетьмана не на зборах всіх козаків — «Чорній Раді», а тільки «значних», та ще і не на території Гетьманщини, а зовні неї, між Конотопом і Путивлем. Всього за четверть віку після Б. Хмельницького «Руїна» Правобережжя України досягла апогею. Подільське, Брацлавське і Київське воєводства — перли польської корони, — були перетворені в пустку.

86

6 Україна за часів козацької державності (друга половина XVII – кінець XVIII століття)

6.1 Консолідація козацької державності на Лівобережжі

В кінці XVII – .на початку XVIII ст. центр політичного і духовного життя України зосереджується на Лівобережжі. Українці називали його Гетьманщиною, а росіяни — Малоросією. Після Б.Хмельницького ще зберігалися чіткі ознаки державності — виборність гетьмана і старшини, система місцевого управління, судочинство, козацьке військо. В Гетьманщині існувала своя система адміністративно-територіального розподілу (сотенно-полкова), до якої входили 10 полків. Це був край з розвинутою економікою і густозаселений. На той час на Лівобережжі вже було 11 великих міст, 126 городків і 1800 сіл, в яких проживало 1,2 млн., людина. Окремі міста (Київ, Переяслав, Полтава і ін.) користувалися магдебурзьким правом. Основу населення Гетьманщини складали козаки, українська шляхта, селянство і міщани. Пануючим шаром була козацька старшина та українська шляхта.

Громадянська війна в Україні закінчилася з підписанням «Вічного миру» 1686 р. і обранням Івана Мазепи в 1687 р. на посаду гетьмана. З нагоди такої події був укладений українсько-московський договір – Коломацькі статті. Договір складався з 22 статей і мав в основі Глухівські статті 1669 року з додатками, зробленими за Самойловича.

Коломацькі статті забезпечували інтереси козацької старшини (гетьман не мав права знімати старшин з посади без царського указу) і передусім військово-політичні права Москви в Україні: зобов′язання

дотримуватись «вічного миру» з Польщею; обов′язок посилати козацьке військо проти кримських татар і Туреччини; перебування в Батурині московського Стрєлецького полку тощо. Ці статті були подальшим кроком на шляху обмеження російським царем державних прав України.

І. Мазепа керував Гетьманщиною найдовше з усіх гетьманів – більше 20 років. Він майже до останніх днів свого гетьманування зберігав добрі стосунки і довір′я Петра I.

Однак Петро І порушив основну умову Березневої статі — захист України. Тим самим він звільнив І. Мазепу від обов'язку союзника Росії. За допомогою союзу з шведським королем Карлом XII гетьман спробував зберегти автономію України, і це йому не вдалося.

87

6.2 Українсько-шведський союз І. Мазепи і Карла XII в контексті європейської політики

На початку XVIII ст. вся Західна Європа була у вогні, і це відвернуло її увагу від подій в Східній Європі.

Після цілого ряду енергійних і щасливих полководців королівський трон в Стокгольмі зайняв в 1696 р. 15-літній хлопчик, відомий з історії, як Карл XII.

В кінці літа 1707 р. Карл XII, який тоді очищав Польщу від російського війська, рушив через Литву і Білорусь на Москву, намагаючись зберегти зв'язок з своїми базами поставки. Російські війська відступали.

Постать Івана Мазепі займає видне місце в українській історії. Причини тому загальновідомі: під час 21-річного гетьманства його вплив на суспільство, культуру і політичний розвиток Гетьманщини був надзвичайно сильне. Дійсно, намір Мазепи розірвати договір з Москвою і приєднатися до шведів мислиться одним з вирішальних моментів в історії України. Його небувалий вчинок постійно викликав багато суперечок. Історики, які критикували Мазепу, робили це на підставі двоякого аргументування. Один підхід, що був загальноприйнятий за часів Російської імперії, базувався на теорії «єдиної і неділимої Росії». Його прихильники вірили, що вже в кінці XVII ст. існувала неподільна Російська держава і що Україна (Малоросія) була її невід'ємною частиною. Тому вчинок Мазепи вони вважали загрозою для Російської держави.

Другий критичний підхід до гетьмана виник в кінці XIX ст. Історики –народники зображали Мазепу як захисника власних і старшинських інтересів. Вважалося, що його дії не були корисними для народу, або гетьман зраджував інтереси його. Виникла абсурдна ситуація — дві ворожі сили зійшлися в оцінці політики Мазепи.

Тільки в кінці XIX ст. з'явилися захисники І. Мазепи в історичній науці. Вони в своїх роботах допускали, що українська національна свідомість існувала і за часів Мазепи і що, власне, національні інтереси керували його діями. Таку концепцію почали розробляти українські історики в кінці XIX ст., а закінчили українські історики-емігранти після невдачі захисту Української держави в 1917–1921 рр.

6.3 Участь України в Північній війні. Міжнародне значення битви під Полтавою

Битва під Полтавою, яка відбулася 27 червня 1709р.,в зарубіжній історіографії розглядається, як війна між Швецією і Росією. Україні

88

місця в цих дослідженнях майже не відводиться, хоча найтрагічнішими наслідки цієї битви були саме для України.

Карл XII був в Україні дев′ять місяців. За цей час він зробив рейд на Слобожанщину, але вся його кампанія і весь рух гетьманських військ були схожі на гру в піжмурки. Як тільки шведи і козаки починали наступати, російські війська відступали. При цьому цар Петро провів

переслідуванням прихильників гетьмана, арештами і ув′язненнями сімей козацької старшини. В Лебедині, де була царська ставка, воєнній суд закатував багато тисяч українців, від простих селян і козаків, до старшини, міщан і навіть духовенства. В Глухові цар наказав обрати нового гетьмана. Козакам, що зібралися для цього, виразно було вказано на Стародубського полковника І. Скоропадського. А те, що він був приятелем і прихильником Мазепи, свого законного гетьмана, тільки підкреслювало атмосферу терору і свавілля. Ефект цей був величезний. Населення дійсно було залякано і дійсно треба було велику мужність, щоб залишитись вірним старому гетьманові, як залишилися йому вірними найвищі генеральні старшини, біля 5 тис. козаків і 15 тис. запорожців із своїм кошовим отаманом Костем Гордієнко, які прибули до гетьмана до Малих Будищ 27 березня 1709 року.

З 9-ти вже названих місяців 8 йшла безперервна війна у всій Лівобережній Україні. Війна виснажила і стомила як українців, так і шведів, особливо українців, примушених проявляти не тільки героїзм і витримку, а й забезпечувати харчування шведів, а також боротись проти своїх же людей в лавах російської імперії.

6.4 Спадщина І.Мазепи

Після Полтавської битви Швеція почала втрачати свою силу і велич. В цей же час розірвана громадянською війною навпіл Річ Посполита втратила своє значення і тепер стає лише предметом торгу поміж могутніми сусідами. На руїнах обох цих держав зростає Прусія, нове королівство, яке бере на себе роль збирача німецьких земель. Росія буквально ввалюється до Європи і з того часу вимагає для себе місця в сім'ї європейських народів, які відразу починають відчувати на собі тиск неєвропейських впливів.

Починається перша велика українська еміграція, а в Україні зникає її так старанно випещена при гетьмані Мазепі, хоча і дорого оплачувана, суверенність.

Від Переяславської ради почався розподіл на дві орієнтації — польську і московську, що є, можливо, одним з найважчих наслідків невдалої комбінації Хмельницького. Правда, іншого виходу в тій ситуації, в якій опинився свого часу Хмельницький, просто не було.

89

Мазепа як своїм гетьманством, так і своїм союзом зі шведами і війною проти Петра зробив ідейне москвофільство чимось таким, чого українці потім і до сьогодні інстинктивно соромляться.

М. Грушевський відповідно відзначає, що «всі гетьмани були «зрадниками» в контексті московської політики; українська політика була «однією суцільною «крадіжкою і зрадою» з погляду московського централізму». Антимазепинська пропаганда, яку вели власті за Петра, і потім, за радянських часів, не могла не визнати, наприклад, в маніфесті царя, що Мазепа «умовився з Швецією і Польщею, що Україна, обох частин, і всі козацькі війська повинні бути сполучені в одну незалежну державу, а він — її князь». Дійсно, І. Мазепа прагнув саме цього — створити суверенну українську державу.

6.5 Причини поразки гетьмана І. Мазепи

Ставши гетьманом України, І.Мазепа намагався укріпити її шляхом об'єднання молодої української політичної еліти, якою на той час були козацтво і шляхта. Скориставшись із сприятливого міжнародного стану, гетьман почав озброєну боротьбу проти царської Росії, політика якої за Петра І мала на меті ліквідацію української державності. Цар заради порятунку цілісності своєї держави загравав з українцями і цим тримав їх в покорі. Карл XII став би дуже небезпечним Петру І, якби зміг вдало скористатися союзом з гетьманом. У той час від України залежала доля всієї Північної війни. Тому Петро І в своїх маніфестах давав обіцянки свято дотримуватись тих віковічних прав, з якими малоросійський край вступив під владу московських царів. Коли ж війська гетьмана і короля були розгромлені в Полтавській битві, Петро І у відповідь на прохальні пункти І. Скоропадського висловився, що малороси повинні бути вдячними за велике благодіяння, виявлене їм захистом проти шведів. Поразка І. Мазепи обумовлена ще декількома причинами: відсутністю підтримки його політики широкими народними масами; незавершеністю процесу формування молодої політичної еліти України; військовою поразкою союзника Мазепи — короля Швеції Карла XII.

Трагедією українського суспільства стало те, що дві такі яскраві політичні фігури, які стояли на державницькій платформі – І. Мазепа і Петрик Іваненко, виступили не в союзі, а в протиборстві. Це протиборство символізувало собою непримиримі суперечності, що роздирали тоді Україну, перетворювали її на руїну.

З погляду Петра І, «...гетман свою конечную неверность явил…, …изменил и переехал к неприятелю нашему, королю шведскому». А з погляду історії, національно-визвольна боротьба І. Мазепи, незважаючи

90

на поразку, забезпечила більш ніж на півстоліття існування української державності, посилила потяг до свободи.

6.6 Національно-визвольні рухи у XVIII столітті

Зі вступом І. Мазепі в союз з Карлом XII у Петра І з'явилися законні підстави для наступу на українську автономію.

В 1721 р. Росія стала імперією. З урахуванням цього змінювалася вся система управління. Відповідно до указу Петра І від 16 травня 1722 р. була створена Малоросійська колегія на чолі з бригадиром С. Вел'яміновим-Зерновим для контролю за діями адміністративних, судових і фінансових органів Лівобережної України. Тоді ж царський уряд заборонив вибори нового гетьмана, передавши управління Лівобережжям наказному (призначеному, виконуючому обов'язки) гетьману і генеральній старшині, а козацьке військо — в розпорядження генерала М. Голіцина.

Цим наказним гетьманом був П. Полуботок. Діяльність його щодо консолідації старшини, реформи у галузі судочинства, енергійна боротьба з новоствореною Малоросійською колегією неминуче вели до конфлікту з царем. Так, намагаючись нейтралізувати дії Малоросійської колегії, гетьман зробив Генеральний суд органом колегіальним. Був встановлений чіткий порядок апеляцій, розгорнулась боротьба з хабарництвом. Проте колегія не хотіла грати другорядну роль в адміністрації Гетьманщини. Скориставшись численними скаргами козацької старшини і міщан на методи управління П. Полуботка, С. Вел'ямінов доповів царю про те, що гетьман чинить всілякі перешкоди роботі колегії. Заходи Павла Полуботка у відновленні автономії Гетьманщини не на жарт стурбували уряд Росії. Гетьман з найближчими соратниками був викликаний до Петербургу і ув'язнений

вПетропавловській фортеці, де і помер під час слідства.

В1725 р. помер цар Петро І, і уряд Росії пішов на окремі поступки старшині, яка вимагала відновлення гетьманства. Була ліквідована Малоросійська колегія, і в 1727 р. козацька рада вибрала гетьманом Д. Апостола. Він був соратником І. Мазепи, талановитим воєначальником. Під час першого візиту до царського двору гетьман подав петицію про відновлення Березневої статі Б. Хмельницького. Символічно, що останній виборний гетьман Данило Апостол зробив

спробу відродити Гетьманщину часів її першого керівника – Б. Хмельницького.

Йдучи на певний компроміс, царська адміністрація прийняла «Рішительні пункти». Вони стали своєрідною конституцією України до самого кінця її автономії. «Рішительні пункти» були мало схожими на Березневі статті, обмежуючи компетенції місцевого самоврядування.